Освітні стратегії соціалізації особистості громадянського суспільства
Головними завданнями освіти в Україні є виховання громадянина України,
формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, якій притаманно
почуття власної гідності, повага до прав і свобод людини, свідоме ставлення до
обов’язків людини і громадянина, гордість за свою Батьківщину, здатність до
саморозуміння і самовдосконалення, активної участі у соціальному житті країни. У
формуванні означених важливих якостей,
розвитку соціальної компетентності, вихованні особистості громадянина
сучасної демократичної держави важливе місце займає середовище - все те, що
оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім’ї, шкільного
оточення і завершуючи середовищем соціальним, у якому вона народжується і яке
створює умови для її розвитку і виховання.
Концепція переходу України до сталого розвитку потребує виховання
відповідальної, толерантної, духовно зрілої особистості, яка здатна
самостверджуватися на засадах цінностей демократичного громадянського
суспільства. Тому Програма обласного науково-методичного проекту «Освітні стратегії
соціалізації особистості громадянського суспільства» спрямована на удосконалення системи
виховання соціально компетентної особистості, що забезпечує становлення зрілого
громадянського суспільства в Україні.
В Концепції громадянської освіти та виховання
передбачено, що результатом успішної соціалізації дитини можна вважати її готовність
до виконання соціальних ролей:
а) Я – успішний учень, у
дорослому житті – успішний працівник;
б) Я – система громадянських
компетентностей, у дорослому житті - свідомий громадянин;
в) Я – система ціннісних
ставлень, у дорослому житті - успішний сім’янин.
Норми поведінки, норми моралі, переконання
людини визначаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві. Відповідно
до цього мають бути створені необхідні умови для соціалізації учнів.
Таким чином, на концептуальному
рівні державою визначено суспільно важливе завдання для освітян
- забезпечити розбудову такого
освітнього простору, у якому особистість
з раннього дитинства усвідомлювала б свою суспільну значущість і через систему
ціннісних ставлень набувала досвіду взаємодії з соціумом.
Важливим поняттям
є поняття «соціально компетентна особистість» як придбана здатність
особистості гнучко орієнтуватися в постійно змінних мінливих соціальних умовах
та ефективно взаємодіяти з соціальним середовищем. Поняття «соціальна компетентність» співвідносне з поняттям «соціальна
зрілість». Тому ці два поняття є
ключовими. Соціальна зрілість - той стан, що розкриває стан
сформованості особистості через призму певного соціального середовища. В її
зміст включено активну життєву позицію та досягнення єдності виховання та
самовиховання і прагнення самої особистості до якомога скорішого досягнення соціальної
зрілості. Соціальна компетентність – це багатогранна характеристика
особистості. Оскільки особистість – істота соціальна, то формат соціальної
компетентності охоплює як соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для
успішної взаємодії із соціальним середовищем, так і самопочуття та
самосприйняття особистості в мінливому соціумі. При цьому соціальна компетентність
передбачає як достатній рівень вміння будувати партнерські стосунки, так і здатність до кооперації на рівноправній
основі.
Окрім того, поняття «соціальна компетентність» розглядається сучасними
вченими і як здатність до
співробітництва в групі та команді, мобільність, уміння адаптуватись і
визначати особисті цілі та виконувати різні ролі й функції в колективі,
планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти індивідуальних і
колективних дій; уміння визначати й реалізовувати мету комунікації в залежності
від обставин; підтримувати взаємини; розв’язувати проблеми в різних життєвих
ситуаціях.
Об’єкт дослідження
проблеми – сучасний освітній простір, спрямований на успішну соціалізацію
особистості.
Напрями дослідження пропонується
розглядати відносно сфер соціалізації особистості, а саме:
- діяльність (навчальна, науково-дослідна,
творча, технологічна (виробнича);
- спілкування (в колективі, на рівні
референтної групи, культура спілкування);
- самосвідомість (правова, вміння робити
свідомий життєвий вибір, громадянська позиція, ціннісні ставлення).
Тому одним із найважливіших завдань
освіти є виховання соціальної зрілості учня як визначального фактора життєвого
успіху людини.
Громадянську та
інформаційно-комунікативну компетентності деякі дослідники справедливо вважають
складовими комплексу соціальної компетентності особистості.
Особистість людини
формується та розвивається в результаті впливу багато численних факторів,
об’єктивних і суб’єктивних, природних і суспільних, внутрішніх та зовнішніх,
незалежних та залежних від волі та свідомості людей, які діють стихійно або
згідно визначеної мети. У середовищі людина соціалізується. З одного боку,
індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві
суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого – активно
входить у систему соціальних зв’язків, завдяки яким і набуває соціального досвіду.
Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність учня,
тобто середовище у вузькому розумінні цього слова – сім’я, дитячий колектив,
товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються школярі.
Інтерес
до проблеми соціалізації особистості виник давно. Про це свідчать праці учених
ХХ століття Л.Виготського, Л.Буєвої, І.Кона, А.Макаренка, В.Сухомлинського,
Л.Рубінштейна, в яких вони вказували на взаємозалежність між умовами
соціального середовища та розвитком особистості та зазначали необхідність
активного опосередкування особистісного розвитку.
У
Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. робиться
наголос на тому, що одним з пріоритетних напрямків державної освітньої політики
має стати побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і
соціалізації дітей та молоді.
Програма обласного
науково-методичного проекту «Освітні стратегії соціалізації
особистості громадянського суспільства» спрямована на виконання таких завдань:
-
виховання соціальної зрілості учня як визначального фактора
життєвого успіху людини;
-
формування активної життєвої позиції особистості як важливої
умови громадянської зрілості;
-
розвиток життєтворчих навичок як основи життєвої
компетентності людини.
Ця програма спрямована на керування не
особистістю, а процесом її розвитку. Це означає, що пріоритет у роботі вчителя
віддається процесу соціалізації, тобто прийомам опосередкованого педагогічного
впливу через відмову від традиційних методів і перехід на діалогічні методи
спілкування, спільний пошук істини, розвиток через створення ситуацій, що включають
різноманітну творчу діяльність.
Важливе значення у реалізації програми
відіграють фактори педагогічного впливу на розвиток соціальної компетентності
учня. Серед них:
-
розвинене освітнє середовище школи;
-
сприятливі внутрішньо шкільні комунікації (партнерство у
стосунках, взаємоповага);
- спрямованість на формування соціальної компетентності
особистості, особистісно-зорієнтований підхід в організації навчально-виховного
процесу);
-
шкільні традиції;
- доцільне і оптимальне використання інформаційно-комунікаційних
та інших інноваційних технологій.
Таким чином,
успішна реалізація програми забезпечить можливість ефективно реалізувати
основні принципи виховання соціально компетентної особистості та збагатити
навчально-виховний процес новими формами та методами виховної роботи на
засадах інноваційної педагогіки та психології.
Освіта – це спеціально
спрямована та керована частина соціалізації індивіда; цілеспрямований процес і
результат виховання та навчання в інтересах особистості, створення умов для її
максимально повної самореалізації.
Виховання – це спеціально
організований, цілеспрямований процес формування морально-духовної
життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як
громадянин, сім'янин, професіонал.
Навчання
– це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і
учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи
знань, навичок і вмінь.
Отже,
можна зробити висновок, що поняття соціалізація є складовою частиною таких
понять, як розвиток та формування, і у свою чергу поєднує у собі такі дефініції
як освіта, виховання та навчання.
Найбільш
інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток
особистості триває і в середньому, і в похилому віці. Існують певні відмінності
між соціалізацією дітей і дорослих:
·
соціалізація дорослих виражається головним чином у
зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові
цінності;
·
дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише
засвоювати їх;
·
дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не
дано обговорювати дії батька або матері;
·
соціалізація дорослих спрямована на те, щоб
допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує
головним чином мотивацію їх поведінки.
Процес, зворотний
соціалізації, називається десоціалізацією. Унаслідок нього людина може
частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути
зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей
для підвищення культурного рівня та ін.
Обставини, умови, які
спонукають людину до активності, дії називають факторами соціалізації.
У
роботах П.В. Вербицької, О.І. Пометун поняття соціалізації особистості
асоціюється з процесом громадянського виховання.
Особистісно-ціннісний
підхід насамперед визнає особистість найвищою цінністю, навколо якої
грунтується решта суспільних пріоритетів. Тому
духовними орієнтирами освіти визначаються самостійність особистості, її
здатність до самореалізації, її творча активність, що є основою демократичного
громадянського суспільства.
Готовність дитини
взаємодіяти з соціумом є умовним показником його позитивної соціалізації та визначається за такими критеріями:
а) суспільно ціннісна спрямованість; б) свідома соціальна поведінка; в) соціально-психологічні компетентності, які формуються в ході засвоєння
особистістю системи спілкування та через включення в суспільну діяльність.
На
ефективність формування готовності дитини взаємодіяти з соціумом впливають
такі чинники освітнього простору:
- інтеграція виховного та навчального
процесів,
- учнівське самоврядування,
- взаємодія сім’ї, школи, місцевої громади;
- засоби -
рідна мова, культура, позитивний приклад батьків, родинні цінності,
традиції, ідеали, спільна праця, державницько-громадський характер управління
навчальним процесом.
З метою
мотивації особистості до соціально значущої діяльності, підвищення соціальної
активності школярів бажано програму позакласної виховної роботи вибудовувати на
основі проектно-рольового підходу.
Отже, важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність учня,
тобто середовище у вузькому розумінні цього слова – сім’я, дитячий колектив,
товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються школярі. Ознакою
успішності процесу соціалізації особистості є його готовність взаємодіяти з
соціумом. Готовність
дитини взаємодіяти з соціумом є умовним показником його позитивної соціалізації
та визначається за такими критеріями:
а) суспільно ціннісна спрямованість;
б) свідома соціальна поведінка;
в) соціально-психологічні компетентності, які формуються в ході засвоєння
особистістю системи спілкування та через включення в суспільну діяльність.
Немає коментарів:
Дописати коментар